Маленькая сценка о том, как на деревню к бабушке приезжает внучка-поттероманка. Время действия - вскоре после выхода 7 канона. Диалог идет на суржике
если я правильно понял, это диалект украинского. Если непонятно, читайте вслух.
by
rakugan читать дальше Розмова перша.
- Петрівно, а я вашу внучку оцебачила на остановцi. Казала, до Недригайлова поїхала, до кафе, читой... Ви її не кормите, чи шо?
- Та то ж не таке кафе! То ентренет, чи ентернет, чи хтозна як воно... Шо ото через комп'ютер почту дивляться.
- Еге, а я й не поняла... А шо то в неї за плащ такий чорний? Наче й жарко, а вона у плащі.
-То в їх траур. Вона мені розказувала. В них у школі, - чи не у них, яне поняла, - учитель помер. Каже, багато по газетах писали. В нього щефамілія така якась не наша... Чи Снейп, чи Снейд, чи хтозна...
- А чого він помер?
- Змія вкусила. Кинулася, і якраз до горла.
- Ой лишенько! Що ж це в світі робиться?
- Та жара ж яка! От змії й показилися. Я тепер на город у чоботях ходжу.
- Ой, Петрівно, та як вони в горло кидаються, то вам ті чоботи до одного місця... А він молодий був?
- Каже, молодий і красивий. Що в них у школі, чи де, всі дівчата закохалися.
- Ой боже ж мій! А жінка, діти зосталися?
-Та ні... Вона мені розказувала, що він, кажуть, у молодості любив одну, Ліля звати, а вона вийшла за другого. А він тоді так і не женився, всежиття її любив.
- Оце ж яка людина! Не те, що наші - по тридцять раз то женяться, то розводяться...
- Ага, ага... А цю Лілю потім убили разом із чоловіком, бандіти якісь.
- Ой, шо ви таке кажете! Жах який!
-Ото ж бо й воно. Убили, і міліція шукала, шукала, хто, і не знайшла. Ісин залишився, йому годик був, сиротою. А тоді як пішов у школу, такцей учитель уже так ним опікувався, і любив, як рідного...
- Це ж від її мужа син?
- Отож. А він, бачите, все одно як свого полюбив...
-Божечки, яка свята була людина! І треба ж, щоб змія вкусила... Атакого, як наш Віталька з магазину, нічого не бере. Чули, він вчоразнову напився та жінку ганяв?
- Та чула, щоб йому вже тріснуло... А той хлопець, внучка каже, його ненавидів.
- Кого? Вітальку?
- Та якого Вітальку! Я вам за учителя кажу!
- Ненавидів? А той до його, як до рідного?
- Ага. Бачите, як воно в житті...
-Бо зараз такі діти пішли, що й рідну матір з дому виженуть... Ну, вашаонучка не така. Сьогодні поздоровалася, така дівчинка хороша... Тількиначе плакала, чи шо. Це вона через того учителя?
- Та ж через нього...
Розмова друга (через тиждень).
- Павловно!
- Га?
- Ви це куди, на город?
- Та трохи хочу картоплі молодої викопати...
- У вас яка, хороша?
- Та ні. Дрібна-дрібна... А я вашу внучку знову бачила. Вже весельша трохи...
- Я ж вам якраз хотіла розказати. Їздила вона в Недригайлів. Не помер їхній вчитель!
- Не помер?
- Та ні! Каже, в ентернеті тому було, чи, може, в газетах. Не помер. Спасли.
- Ну, слава богу! А де він тепер, у больниці, чи де?
- Та вони й самі не знають... Кажуть, уволився із школи, та десь поїхав. І паспорт поміняв, і все.
-То ж він, певно, через ту Лілю. Любив, а її вбили, і син її йогозненавидів, а ще змія вкусила... Отож, мабуть, подумав, що не везе, такзібрався, та й поїхав. Вiн i квартиру продав?
- Та я й не спросила... Вона хіба знає? Може й продав. Вона тільки сказала - фамілію поміняв, і все.
- Ну, дай боже щастя. Молодий, ще й, може, жениться... А внучка ваша що зараз робить?
- Про нього пише. Купила зошита й пише. Їм у школі сказали про нього сочінєніє написать, чи шо.
- Ну, хай пише. Вона у вас така розумна... Золота дитина. А я піду собі потрошку...
- Бувайте, Павловно, бувайте...
Кiнець 
Божечки, яка свята була людина!
